ХОСПІС

Швидкий пошук продукту

Вибрати категорію або підкатегорію

Лише разом життя та смерть – є цілісним існуванням

Рахель Манн не боїться смерті, хоч в неї має бути безліч причин боятися її, оскільки вона, будучи єврейкою, пережила Другу світову війну у Берліні. Сьогодні невтомна пані Манн працює волонтером в берлінському хоспісі.

Зараз їй 79 років, озираючись на прожите насичене подіями життя, вона згадує, що завжди допомагала людям. Вона працювала вчителем, письменником, психотерапевтом, лікарем, лікарем немедичного профілю і духовним порадником.

Пані Манн, ви працюєте супутником людини, що помирає?

Я працюю в хоспісі вже три роки, а також доглядаю хворих вдома. Хоспіс, закріплений за лікарнею імені Венкебаха, має 15 ліжок на двох рівнях. У кожного пацієнта є своя кімната, охайна, але повністю ізольована. Є палати, з яких пацієнтів можна перевозити на ліжках до загальних приміщень. Я думаю, що це зручно і корисно, тому що ніхто не хоче відчувати себе самотньою людиною, що помирає, коли вже не може вставати з ліжка.

Чи можете ви описати свою роботу?

Головне — це ставлення до людей, яких доглядаєш, я вважаю за честь провести людину в останню путь. Останній чоловік, якого я доглядала, народився в 1937 році, як я. Він — німець, жив у США, де йому поставили діагноз рак передміхурової залози. Коли рак почав поширюватися, він повернувся до Берліна на лікування і провів тут свої останні дні. За три дні перебування в хоспісі його біль посилився настільки, що він отримував дозу морфіну кожні чотири години. Коли я відвідувала його, він розповів мені, що вже попрощався з дочкою, щоб їй не довелося переживати його згасання. Він також попрощався зі мною, бо знав, що не витримає і тижня з морфіном. Дивовижно, але я сказала йому, що вам не доведеться так довго страждати. Він помер незабаром після цього вночі.

Що він так цінував у вашому ставленні?

Він сказав, що дуже вдячний мені за моє останнє вітання. Він не хотів перенапружувати себе та оточення погіршенням свого стану. Це мене вразило, я ніколи не зустрічала таких людей. Це благословення, що ми можемо піти в кращій світ від старості або хвороби. Багато лікарів та доглядальниць думають, що вони повинні подовжити життя якомога довше, але для хворих це означає знемагати місяцями чи навіть роками, і це справді страшно.

Я не така людина, що продовжує сподіватися і дає надію за будь-яку ціну, тому що вона часто невиправдана. Існує приказка: «Ви не повинні зупиняти тих, хто вмирає» або «Мандрівників необхідно відпускати, куди б вони не йшли».

Ви вже склали заповіт?

Я виклала все в письмовій формі, щоб мої діти не залишали мене лежати десь роками, продовжуючи моє життя. Коли відчую недобре і ще буду в свідомості, одразу перестану їсти, а потім мирно спочину після морфіну. Якщо буду без свідомості, я точно не протримаюся довго, бо вже відмовилася від підключення до апарату штучного дихання. Крім того, я вступила до Німецької асоціації людей, що помирають, з гідністю. Вони зроблять мені велику послугу, якщо допоможуть мені у смертний час.

Мій другий чоловік наклав на себе руки, бо дуже хворів. Він стрибнув з 6-го поверху. Я зрозуміла його, бо він би не скоїв самогубства, якби був інший вихід. Я думаю, що коли прийде час, я зроблю те, що потрібно.

Як робота в хоспісі пов'язана з історією вашого життя? Вам не страшно?

Я зростала поруч зі смертю з дитинства, це для мене стало природнім. Кожне життя закінчується смертю. Існує стара мудра єврейська приказка, що існування стає цілісним лише тоді, коли життя і смерть йдуть поруч.

Що старше я стаю, то легше зможу з цим впоратися. Я усвідомлюю, що за своє життя я здійснила безліч важливих справ, незважаючи на війну. Це майже диво.

До того ж — хіба вистачить одного дня?

Можливо, це звучить дивно, але я думаю, що дуже важливо навчати людей сприймати життя як щось прекрасне, а смерть як щось гармонійне. Більшість людей не хочуть думати про це. Я відчуваю, що маю чудове завдання допомогти комусь подивитися на смерть з іншого боку.

Зрештою, смерть є частиною цілого. Для мене в ній немає нічого страшного чи відразливого. Ми схильні вважати ідеальним лише прекрасне, але це неправильно. Лише разом добро та зло створюють гармонію.

Що потрібно людині, яка помирає?

Людина, що вмирає, безумовно потребує любові та уваги. Без зайвих слів. Це найважливіше. І як я завжди кажу «з життєрадісною віддачею», тому що люди відразу це відчувають.

Чи ви даєте їм сили?

Так. Тільки-но ви приймете і те, і інше, а саме силу і слабкість, життя і смерть, ви станете сильнішими. Не тільки я, а й інші. Я даю їм це несвідомо, я просто дозволяю їм це зрозуміти.

Чи має значення віра в Бога?

Правду кажучи, не в останні хвилини. Я чула як один чоловік сказав перед тим, як померти: «Скоро все буде добре, і Бог зможе робити те, що хоче.»

Одного разу я супроводжувала матір двох дочок, яка вийшла з церкви. Вона ні в що не вірила, і всі дорікали їй за це. Я дала їй сили зробити те, що було краще для неї.

Як я бачу, віра — це компенсаційний акт, який гальмує основну довіру духовному принципу. Старі євреї пояснювали це так: Всередині нас є первинна сила, коли ми вмираємо. Ми живемо лише завдяки духовній силі Всесвіту, яка з’єднує всіх нас між собою. Я вважаю, що це набагато важливіше, ніж приналежність до церкви. До речі, в івриті немає слова віра. «Emona», слово, яке сьогодні перекладається як віра, насправді означає довіру в сенсі базової довіри.

Доглядаючи людину, яка вмирає, що є одним із смертельних гріхів для вас?

Смертельним гріхом для мене було б змушувати цих людей їсти.

Чи був у вас внутрішній конфлікт між тим чи бути «лікарем» чи просто доглядальницею?

Ні. Якщо хтось бажає продовжити своє життя і сподівається жити краще, ми надаємо таку допомогу. Коли хтось усвідомив, що пора піти, він отримує допомогу, щоб мирно спочити. Відкрито сказати «Ти справді не зможеш» або «Тобі заборонено» не для мене — це неправильно.

Коли ви відвідуєте людину, що вмирає, для неї ви сторонній — це перевага чи недолік?

Це перевага. Більшість людей, що помирають, надягають маску перед своїми друзями та родичами. Вони не хочуть виявляти свої справжні почуття і піти «красиво». Тому багато хто помирає незабаром після того, як відвідувачі виходять із залу. Це добре, що я для пацієнтів незнайома людина. Стосовно людини, або у мене є безпосередній доступ, або я не беру справу. Для деяких людей я занадто відверта.

Здається, що ви впевнені в собі, чи відчуваєте ви часом, що можете зробити щось не так?

Я впевнена, тому що вважаю, що навіть якщо я веду себе неправильно, це також приносить користь людям, інколи вони потребують моїх помилок, щоб прийняти рішення самостійно. Думати, що можливо завжди все зробити правильно і гарно — це обман.

Чи є у вас якесь бажання, коли прийде ваш час?

У мене був серцевий напад у 1980 році і я бажала б просто миттєво померти. Я сподіваюся, що потрібна людина буде на моєму боці в потрібний час. Мені більше нічого не потрібно.

„Смерть – це лише трансформація. Моє завдання довести це до свідомості людини, що помирає.“

– Рахель Манн
Інтерв'ю проводила Андреа Тоне

Рахель Манн: Життєва сила існує тут і зараз

Кожний, хто зустрічає Рахель Манн, не може їй не піддатися. Вона відверта, без вагань задає особисті питання і займає тверду позицію. Вона хоче зрозуміти тих, хто незгоден з нею, жодна деталь від неї не вислизне. Навіть у віці 79 років вона сповнена енергії; в її голосі немає жодних ознак віку та втоми. У всього є мета, каже вона і віддає тим, хто вмирає, частинку своєї сили, коли їх відвідує.

Її ставлення небезпідставне, тому що пані Манн дуже рано зіткнулася зі смертю. Вона — єврейка, народжена в Берліні в 1937 році, з'явилася на світ в результаті проведеної ночі без зобов'язань. Вона ніколи не знала свого батька, якого вбили нацисти. Як вона каже, вона ніколи не відповідала материному світогляду. Коли її матір

депортували в 1941 році, незнайомці сховали її, тим самим врятувавши їй життя. Вона пережила останні шість місяців війни в підвальному приміщенні будинку в Шенеберзі (Берлін).

Саме тут пані Манн навчилася читати сама, жити самостійно, щоб пристосуватися до сьогодення. Так продовжувалося і після війни. Коли її матері довелося довго лікуватися в лікарні від туберкульозу, вона знову опинилася сама. «Не важливо», — сказала вона, махнувши рукою. Їй подобалося бути без нагляду.

Однак потім настає інша сторона, спроба самогубства в 17 років, бо зрештою не все можливо. Вона бореться з почуттям провини за те, що вижила, веде щоденник і пише вірші. Що дало їй сили жити: закінчення середньої школи, ступінь з психології, шлюб, медичне училище, двоє дітей, син і дочка, два мертвонародження, розлучення. Вона займалася натуропатією ще в той час, коли вивчала медицину. Друге інтенсивне партнерство також дійшло кінця. Після цього для неї не могло бути й мови про інші стосунки. «Чоловіки хочуть завжди все вирішувати, і лише вдають, що вони такі милі», — каже вона, рішуче складаючи руки. Таким чином з 1980 року вона намагається бути незалежною. Пані Манн переїхала до Брансвіку, де вона відкрила кабінет психосоматики, гомеопатії та нейротерапії, не як медик, а навмисно, як лікар немедичного профілю, щоб мати свободу, як каже вона. Вона лікувала багатьох хворих на рак, які відвернулися від традиційної медицини.

«Не сподіватися і чекати, а діяти» (Овідій) — це її девіз. Вона припинила свою практику після шістдесяти років, емігрувала в Ізраїль, щоб бути з дочкою, вивчала там кабалу та іврит. Її страх перед вибухами бомб провокував безсоння. «Діарея повернулася», — каже вона. «Ти справді хочеш пережити це знову, мамо?», — запитала дочка. Таким чином, пані Манн повернулася до Берліну в 2007 році, переїхавши зі свого будинку на березі моря в Ашдоді в однокімнатну квартиру на п'ятому поверсі в західному Берліні, де вона знаходиться дуже близько до небес.

Пані Манн не боїться протистояти смерті та відвідує школи та університети в якості сучасного свідка, почала навчатися на асистента людини, що помирає. «Це допоможе гідно зустріти власну смерть», — каже вона. Вона продовжувала свою справу навіть з діагнозом рак молочної залози, виявленим у 2014 році. Вона вважає, що працюючи доглядальницею в хоспісі, служить людству, дає сили іншим, щоб врешті-решт вони могли знайти щось позитивне в складній ситуації. «Коли я була в підвалі в дитинстві, для мене було важливим розуміння того, що стогони можуть лише ускладнити моє життя», — каже вона. Згодом вона більше не боялася смерті, вона завжди була її другом. «Смерть – це лише трансформація. Моє завдання довести це до свідомості людини, що помирає.»